Вселенство - новости Кафолического Православия
Информация о авторе Библиотека сайта Журнал Ссылки Гостевая книга

 
 

о. Михайло Забанджала (Львів)

Національно – еклезіологічна ідентичність

Російської Греко – Католицької церкви

 

 

„Вся моя жизнь построена на двух элементах: на  любви к Церкви, к которой я присоединился, и на любви к родине, которою я обожаю

Зі слів Леоніда Федорова на судовому процесі.

 

          Так склалося історично, що впродовж останніх століть одну з найвизначніших ролей у справі єдності, чи вірніше, поділу, Христової Церкви у світі відіграє Російська держава у тісній співпраці з Російською Православною Церквою. Від самих початків самодержавства, ця Церква, як і країна, майже постійно перебуває у негласному конфлікті із Західною Церквою. Попри все те, вона веде з останньою нескінчений екуменічний діалог, декларуючи у ньому свою братерську любов і благородні наміри, та висуваючи щоразу нові й нові можливі перешкоди на шляху до єдності.

Однією з таких найважливіших перешкод є, так звані, „уніатські”, тобто греко - католицькі церкви. Шкода, що офіційна Російська Православна Церква не завдає собі зайвих зусиль для того, щоб звернути увагу і справедливо оцінити діяльність своїх власних греко – католиків, як минулих століть, так і сучасних, котрі обрядово, історично та культурно залишаються справжніми східними православними, але (це напевно єдина їхня суттєва відмінність від позиції офіційної РПЦ) щиро прагнуть перебувати у злуці з Римським Архієреєм і тим самим долучитися до відновлення єдності Вселенської Церкви.

Розвиток греко-католицької ідеї у Росії

Досліджуючи історію РГКЦ, марно намагатися віднайти якусь визначну подію, яка б вважалася моментом заснування цієї церкви. Не варто шукати її коріння і у Берестейській унії ХVІ, бо самі російські греко-католики не прив’язують себе до цієї дати. Процес становлення РГКЦ був, передовсім, досить тривалий і складний. Перші прояви російського східного католицизму знаходимо на початку ХІХ століття у працях П.Я.Чаадаєва, його розуміння культурно-історичної відмінності Росії від Західної Європи, що виявляється у релігійному розколі, стало стержнем першого „Філософського листа” Чаадаєва, поставило питання про необхідність і шляхи його подолання.

Зверненням поглядів на Захід у тогочасному російському суспільстві сприяв, так званий „російський лібералізм”, що виник внаслідок хибної політики царського самодержавства, від якої втомилися не лише прості люди, а й верхи суспільства.

В Росії появлялось щораз то більше людей які прагнули єдності з Католицькою церквою. Приходили вони до неї в силу різних обставин: чи то через власні переконання, чи через діяльність латинських місіонерів, що поважали східний обряд, чи через конфлікт з традиційним православ’ям. Саме від них розпочинається епоха пошуку єдності з Римським престолом із збереженням власної самобутності, обряду та традицій. Найвизначнішими представниками такого російського греко-католицизму були: Наталя Сергіївна Ушакова, дуже впливова особа з широкими зв’язками, і до речі, двоюрідна сестра прем’єр-міністра Столипіна; о. Миколай Толстой, який у 1894 році склав символ віри в Римі перед папою Левом ХІІІ, і заснував у Москві капличку Людської Божої Матері у якій католицтво прийняв 18 листопада 1894 року Володимир Соловйов видатний філософ та мислитель; Єлизавета Волконська, жінка з вищою богословською освітою, друг В. Соловйова, яка написала два твори „Про Церкву” і „Церковне передання і російська богословська література”. Їх унікальність полягає у тому, що вони не побудовані на протиставленні православного і католицького, а на ідеї що, все істино православне і є католицьким. Цю думку підтверджує М.А. Бердяєв: „Католицьтва може боятися лише пасивне, мертве православ’я, яке вічно шукає заступництва влади; православ'я активне, живе не може боятися, може лише шукати активного воз’єднання у вселенському християнстві”.

            Незважаючи на всі ці доволі численні і благородні намагання приблизити Росію до вселенської єдності, вони досить часто наштовхувалися на надзвичайно сильну протидію як державної влади, так і римо-католицького духовенства. Оскільки це духовенство, в основній своїй масі, було представлене польськими єпископами та місіонерами, то самозрозумілим є і те, що вони намагалися з усіх сил навертати росіян до римо-католицизму, зневажаючи при цьому притаманний їм східний обряд, в такий же самий спосіб як це відбувалося на українських землях.

            Та все таки, на початок ХХ століття у Росії, а зокрема у Санкт-Петербурзі й Москві витворилися досить сприятливі умови для поширення і діяльності справи греко-католицької місії. Хоча світська інтелігенція різними способами намагалася підтримувати процес канонічної побудови РГКЦ, все ж таки потрібне було освідчене, і щонайголовніше, віддане справі духовенство, яке б могло очолити і провадити еклезіальні процеси на своїй батьківщині. Поштовхом для його формування та становлення, як і для всієї справи майбутнього екзархату, став український греко-католицький митрополит Андрей Шептицький.

Шептицький і Російський Екзархат

             Найперше потрібно сказати, що: бачачи „казенне” православ’я у Росії та безвідповідальність ієрархії за долю своїх вірних, Шептицький мав велике бажання змінити такий стан речей у Російській церкві, враховуючи, при цьому, культурно – обрядові особливості  даного регіону. По – друге: глибоко усвідомлюючи значення єдності Христової Церкви митрополит Андрей змагався за єдність рідної церкви у тому вигляді, який вона мала в часи Київської митрополії. Таке право давав йому титул єпископа Кам’янець – Подільської єпархії, яка знаходилась на території Російської імперії. Через це, Шептицький ніс на собі відповідальність за всі знесені католицькі єпархії, що колись існували, і за їх відновлення.    Для втілення цієї справи в життя митрополит вибрав шлях вказаний пізніше папою Іваном ХХІІІ, тобто не знизу, а зверху; наставляючи перш за все ієрархію, а тоді залучаючи вірних до єдності.

            Всі ці думки та напрацювання Шептицький передав папі Пію Х у лютому 1907 року просячи благословення для початку такої праці, завважуючи, що буде діяти абсолютно секретно, щоб ніхто не перешкоджав. У відповідь на це прохання папа сказав знаменні слова: „Utere jure tuo”, але не дав ніякого документу на підтвердження цих слів. Користуючись таким папським дозволом митрополит Андрей робить свій перший крок, як правонаступник Київських митрополитів і 4 липня 1907 року назначає о. Зерчанінова своїм намісником у Камянецькій єпархії. У декреті про призначення були зазначені такі слова: „Коли на аудієнції Св. Отця ми представили йому нашу справу, Св. Отець усно зволив одобрити цю нашу думку і утвердити”.

            Через рік, у лютому 1908 року, Шептицький знову був у Римі, і просив папу письмово потвердити його повноваження. Тоді папа на декреті написав такі слова: „Ми все переглянули і одобрюємо. Ми просимо в Господа великого спасительного благословення достойному архієпископу, його генеральному вікарію по духовних справах, всім вірним, клиру і народу і ми даємо їм Апостольське благословення”. Це означало, що Шептицький став фактичним адміністратором католицьких єпархій східного обряду знищених у Росії у 1839 і 1975 роках. Це рішення все ж таки, залишалось під великою таємницею, і право керування ходом подій залишав за собою папа.

            Через 8 днів на наступній аудієнції 22 лютого того ж року, митрополит знов був у папи Пія Х і представив йому дві пропозиції. Перша – бачення Російської католицької церкви у майбутньому в вигляді патріархату з найширшою автономією, як Мароніти, але спочатку її главою повинен бути екзарх, який при успішному становленні патріаршого устрою віддав би свою владу патріарху. Беручи на себе всю відповідальність за сказане і за свою майбутню діяльність, як адміністратора Російського екзархату митрополит Андрей особисто складає перед папою присягу на вірність йому, підписує символ віри і передає Пію Х. Після цього митрополит просив апостольського благословення, щоб посвятити навернення Росії під покров Серця Христового. Папа хотів був зробити це письмово, але Шептицький сказав, що йому досить і усного благословення на це. 

Через рік, папа Пій Х забирає у митрополита ці документи, все ж зберігаючи і потверджуючи його права ще у 1910 і 1914 роках. Зокрема у1910 році, коли Шептицький приїхав до Риму на аудієнцію до папи вияснити стан речей, Пій Х сказав: „Підтверджую ще раз всі дані вам повноваження, але прошу вас не користуватися ними. Але прийде час коли вони вам послужать”.

            У 1914 році на аудієнції, папа, черговий раз потвердив права митрополита Андрея, а той в свою чергу просив цих повноважень і для своїх наступників Галицьких митрополитів, але папа сказав: „Вам – так, я їх даю, нехай вони послужать вам „jure ordinario e proprio”, але не вашим наступникам”.

            Загалом, на 1914 рік митрополит Шептицький мав у  своєму розпорядженні 13 документів від папи Пія Х, що потверджували його права на керівництво і провід Російської католицької церкви, які також визнав 24 лютого 1921 року і папа Бенедикт ХV.

            Унікальність цієї ситуації в якій перебував митрополит Андрей полягала у 3 аспектах.

1). Папа дав митрополиту ці широкі права ніби не у відповідний час, коли їх неможливо було    використати, але саме тут виявилась справа Божого провидіння.

2). Ці права відповідали повновластії Київських митрополитів часів Русі і були вручені лише митрополиту Шептицькому, та не поширювалися на його наступників.

3). Папа Пій Х подав митрополиту Андрею ці права в особливій формі, без узгодження з Державним секретаріатом, бо це б викликало велику протидію справі з’єднання поміж кардиналів, а особливо з сторони польського духовенства.

            Отримавши канонічно всі права та документи Шептицький доручає справу екзархату людині, яка вже довгі роки готувалася і посвятила всю себе праці для з’єднання Росії з Католицькою Церквою, а саме: Леоніду Федорову. Той, будучи росіянином і закінчивши студії у Ананії постійно шукав підтримки своїх ідей, основною з яких була єдність Російської православної церкви з Апостольським престолом, з точним дотриманням східного обряду, без латинізації, і прямим підпорядкуванням ієрархії Петровому Намісникові. Отримавши священичі свячення у 1911 році з рук східного болгарського католицького єпископа Михаїла Мирова, Федоров розпочинає активну діяльність для утвердження справи єдності. Врешті решт, після арешту  Шептицького і заслання Федорова у 1917 році, їм вдається зібратися на так званий „Петроградський собор” і канонічно влаштувати життя російських греко-католиків у Росії.

 Петроградський собор 1917 року

         Користуючись унікальною нагодою митрополит Андрей скликає у Петербурзі перший собор Російської католицької церкви. Йому безперечно передувала велика підготовча робота багатьох учасників у галузях літургіки, канонічного права та інших сфер церковного життя. Необхідність собору Шептицький вбачав у двох аспектах: потребі канонічного устрою Католицької церкви в Росії і потребі прийняття літургійних книг для богослужінь.

            11 – 13 липня 1917 року у Мальтійській церкві в неділю „всіх святих” проходив собор, під час якого священичі свячення отримав о. Абрикосов. Це був час, про який говорив папа Пій Х, і саме на правах даних ним Шептицькому базувався цей канонічний, під різними кутами зору, собор. Присутні на ньому були: митрополит Шептицький, о. Федоров і ще 8 російських католицьких священиків, а також архієпископ Ропп, єпископи Цепляк і Боцян та кілька мирян.

            На соборі було Шептицький назначив Федорова екзархом всієї Росії, цей акт підписали всі, навіть римо-католики. Митрополит хотів відразу висвятити його на єпископа і передати всі права управління екзархатом з прямим підпорядкуванням Римові, але по власному проханню о. Леоніда цього не зробив. Також собор прийняв 68 титулів щодо різних питань, найголовніші з них 1-4 стосуються віри і обряду:

            1. Віруємо і визнаємо, що Вселенський Архієрей, Папа древнього Риму, є видимим главою Церкви і намісник Христа, Пастир і Вчитель всіх християн, і вважаємо святим обов’язком показувати йому безумовний послух у всьому.

 Собор визнав пошанування священомученика Йосафата Полоцького (пункт 5); прийнятність постанов перших 7 Вселенських соборів, а решта соборів лише настільки, наскільки вони звернені чи стосуються східного обряду (пункт 14); одобрення всіх документів їхньої церкви митрополитом Андрієм (пункт 21); і інші питання пасторального та богословського характеру. Шептицький після собору видав два декрети: про назначення екзархом о. Федорова і про приймання до Російської греко-католицької церкви православних через визнання Символу віри і причастя Св. тайн.

            В підтвердження канонічності цього собору Римський Апостольський Престіл вніс Російський Греко-Католицький екзархат до свого „Annuciario” в перелік католицьких ієрархічних структур.

            Після собору митрополит Шептицький розпочав роботу по легалізації екзарха і його повноважень. У цьому йому посприяли князь Волконський і Наталія Ушакова, що мали добрі контакти з міністром внутрішніх справ Георгієм Львовим та обер-прокурором Карташовим. Цих двоє поважних чоловіків, після представлення їм митрополитом Андрієм документів отриманих від папи Пія Х, одразу визнали офіційно екзарха з усіма правами.

            Розпочинається широка діяльність о. Федорова, як екзарха в Росії, зростання кількості греко-католицьких громад, прикладом цього є перехід до католицтва ієромонаха Потапія і його громади з села Богданівни Харківської губернії. о. Федоров мав дружні особисті зв’язки з патріархом Тихоном і часто в нього бував у Москві. о. Леонід так відзивався про патріарха: „Сам він щиро бажав з’єднання, але зробити нічого не може, так як надто слабкий і не має авторитету, на що жалівся не раз перед духовенством і мирянами”.

 Занепад екзархату та діяльність РГКЦ у діаспорі

            Радянська влада з початку ще толерувала діяльність греко-католиків, але із зміцненням своєї влади посилювала терор проти всіх релігійних громад. Найбільшим ударом по РГКЦ були арешти її екзарха о. Леоніда Федорова. Без нього і без підтримки митрополита Андрея Шептицького, справи східних католиків у Росії значно погіршувалися. Не можна вже було говорити про збільшення кількості храмів чи вірних, перед РГКЦ постала єдина проблема: як максимально зберегти те, що залишилося після комуністичних погромів і не зректися правдивої віри. Тому шлях який обрали російські греко-католики, був шляхом мучеництва. Більшість із них були заарештовані і виселені на Сибір чи на Соловки, деякі були просто знищені, а ще інша частина емігрувала у західноєвропейські чи американські країни.

            Незважаючи на такий стан речей, навіть у засланні, російські греко-католики твердо відстоювали свою віру. Вартує згадати про монастир матері Абрикосової, який найдовше проіснував, а після його розгрому більшовиками, сестри продовжували монастирське життя у таборах Сибіру. Для радянської влади не важливо було знати і розуміти, хто такі російські католики, і яка їх ідентичність, всіх однаково називали ворогами народу і агентами Ватикану. Російський Греко-Католицький екзархат не був офіційно ліквідований владою внаслідок певного розпорядження чи приєднання, до послушної вже на той час, РПЦ. Його знищили завдяки шантажу, підступу і терору. Після смерті у 1935 році екзарха Леоніда Федорова, його місце займає брат митрополита Андрея Шептицького Климентій. Цей також, як і інші східні католики був заарештований і помер під час ув’язнення у 1951 році. Тому, вже в 2-ій половині 50 років можна констатувати відсутність у Радянському Союзі російських греко-католиків і тим паче якої-небудь їхньої ієрархічної структури. .

            Певну тяглість традиції РГКЦ зберегли емігранти у діаспорі. Багато росіян опиняючись на Заході у нових життєвих обставинах, а серед них і певних екуменічних тенденцій, приєднувалися до Католицької Церкви. Нажаль, ці навернення носили спонтанний і нецентралізований характер, тому екзархат „de facto” не міг діяти у діаспорі, бо не було ані власної ієрархії, ані певного лідера, який би зміг об’єднати російських католиків на еміграції. Те духовенство яке існувало не було об’єднане, а діяльність екзарха. Натомість, всю опіку над РГКЦ у діаспорі здійснював, і здійснює до тепер Апостольський Престіл і латинське духовенство, формально залишаючи поле для діяльності душпастирів, яких випускала у Римі колегія „Russicum” заснована у ХХ столітті для підготовки місіонерів до праці у Росії.

            Поза тим, російські католики досягли певних успіхів і у діаспорі. Серед них: засноване у Брюсселі Іриною Посновою видавництво „Життя з Богом”, заснування досить сильних спільнот у Парижі, Брюсселі та США та Італії, створення певного інформаційного середовища, яке допомогло світові ближче ознайомитися із РГКЦ.

Останнім унійним екзархом був владика Андрей Катков, котрий помер у 1995 році на еміграції з титулом „Апостольський екзарх Росії” З того часу екзархат РГКЦ, хоча й щорічно згадується у списку папського „Annutiario”, але залишається вакантним. 

Сучасний стан РГКЦ у Російській державі

            Після розпаду СРСР, коли постала можливість відновлення структури РГКЦ на рідних землях, певне число діаспорних греко-католицьких священиків приїхали до Росії. Та, нажаль, їх підготовка виявилася не відповідною потребам місцевих східних католиків, оскільки більше носила характер латинської духовності і обряду. Тому більшу частину сучасного духовенства РГКЦ складають священики, які перейшли туди із РПЦ і нововисвячені отці.

            Канонічний та юридичний статус східних католиків у Росії важко чітко визначити, і саме в цьому полягає їх основна проблема.

            З однієї сторони РГКЦ не визнається російською владою, як окрема юридична одиниця, тим більше як така, що не має власної єрархії. Держава трактує її лише у контексті діяльності Римо-католицької церкви, до юрисдикції якої вона адміністративно належить за визначенням Апостольської столиці. Отже, РГКЦ у Росії не є офіційною юридичною одиницею, саме тому, що не має власної ієрархічної структури, а підпорядковується місцевим латинським єпископам, і тому не може існувати на іншому рівні окрім парафіяльного.

            З іншого боку, старання російських католиків спрямовані на створення власної ієрархії, яка б розуміла і поважала цей обряд базуючись на засадах ККСЦ та постанов Петроградського собору 1917 року. На даний час ці процеси гальмуються кількома чинниками.

Найпершим чинником, мабуть, виступає римо-католицька єрархія, яка не зацікавлена в існуванні паралельної католицької структури у Росії. За словами о. Сергія Голованова: „Католикам візантійсько-словянського обряду рекомендовано вести неофіційний спосіб життя, тобто реєстрація в державних структурах можлива лише в складі римо-католицьких апостольських адміністратур”. Другим, не менш важливим аргументом, що стоїть на перешкоді відновленню діяльності екзархату, є внутрішня невпорядкованість літургійного та духовного життя російських греко-католиків, яка виявляється у браку духовенства, храмів для богослужінь і напруженістю відносин з іншими релігійними громадами даної місцевості.

Не секрет, що більшість із близько 1 000 вірних (точне число невідоме) у 5 парафіях і кількох осередках греко-католиків у Росії складають вихідці та заробітчани з України. І саме вони, надають посильну особисту та фінансову допомогу духовенству у діяльності. Тому, як і на початках створення екзархату, Українська Греко-Католицька Церква залишається для російських католиків східного обряду добрим порадником та опорою. Небажання ж росіян приходити до католицької церкви східного обряду обумовлюється всіма вище сказаними причинами і упередженістю, а подекуди й не скритою ворожістю, до усього католицького як воно показується у вченні традиційного російського православ’я.

Найбільш активні священики РГКЦ в Росії о. Сергій Голованов, ігумен Філіп  Майзеров та ще кілька отців, зібрались на молитовну зустріч восени 2004 року з наміром облаштувати життя екзархату. Вони обрали в.о. екзарха о.Сергія Голованова і надіслали листи-звернення до Папи та православних братів, що викликало неоднозначну реакцію у структурах Римо-католицької церкви та серед вірних і духовенства РГКЦ у діаспорі.

Підсумовуючи цей стислий огляд про Російську Греко-Католицьку Церкву, хочеться відзначити ще один найважливіший момент, який завжди залишався основою і пріоритетом життєдіяльності та поступу вперед цієї спільноти: це щире бажання єдності Христової Церкви та глибока самопожертва та любов до рідної землі і обряду, яка виявляється у працях усіх без винятку її подвижників та вірних.

Залишається вірити та просити Господа, щоб Він дав людям силу зламати і відкинути усяке нерозуміння та ворожість один до одного та явитися перед Ним одним стадом під проводом Вселенського Архієрея!         

Джерела

1. Е.Н. Цимбаева, „Русский католицизм: забытое прошлое российского либерализма”, Москва,. 1999.

2. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. – Т. III Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії: Львів: Видавництво УКУ. 2004.. 

3. Диакон Василий, ЧСВВ. Леонид Федоров, жизнь и деятельность. Рим. 1966.

4. http://www.byzcath.ru

 

5. http://vselenstvo.com

 

6. http://vselenskiy.narod.ru

 

7. http://www.krotov.info

 

8. http://www.byzantinecatholic.org

 

9. Особистий архів священника Сергія Голованова.

Львів, 2006 р.

 
 
 
Дизайн разработан Обществом Святого Креста. Все права сохранены, 2008 - 2017
 
Мебель для гостиниц и офисов - дизайн интерьера Санкт-Петербург.

escort in Milan Try service of hottest escort girls in Milan in world