| |
„Вся моя
жизнь построена на двух элементах: на любви к
Церкви, к которой я присоединился, и на любви к родине, которою я обожаю”
Зі слів Леоніда Федорова на судовому
процесі.
Так склалося історично, що впродовж останніх століть одну з найвизначніших ролей
у справі єдності, чи вірніше, поділу, Христової Церкви у світі відіграє
Російська держава у тісній співпраці з Російською Православною Церквою. Від
самих початків самодержавства, ця Церква, як і країна, майже постійно перебуває
у негласному конфлікті із Західною Церквою. Попри все те, вона веде з останньою
нескінчений екуменічний діалог, декларуючи у ньому свою братерську любов і
благородні наміри, та висуваючи щоразу нові й нові можливі перешкоди на шляху до
єдності.
Однією з таких найважливіших
перешкод є, так звані, „уніатські”, тобто греко - католицькі церкви. Шкода, що
офіційна Російська Православна Церква не завдає собі зайвих зусиль для того, щоб
звернути увагу і справедливо оцінити діяльність своїх власних греко – католиків,
як минулих століть, так і сучасних, котрі обрядово, історично та культурно
залишаються справжніми східними православними, але (це напевно єдина їхня
суттєва відмінність від позиції офіційної РПЦ) щиро прагнуть перебувати у злуці
з Римським Архієреєм і тим самим долучитися до відновлення єдності Вселенської
Церкви.
Розвиток греко-католицької ідеї у Росії
Досліджуючи історію РГКЦ, марно
намагатися віднайти якусь визначну подію, яка б вважалася моментом заснування
цієї церкви. Не варто шукати її коріння і у Берестейській унії ХVІ,
бо самі російські греко-католики не прив’язують себе до цієї дати. Процес
становлення РГКЦ був, передовсім, досить тривалий і складний. Перші прояви
російського східного католицизму знаходимо на початку ХІХ століття у працях
П.Я.Чаадаєва, його розуміння культурно-історичної відмінності Росії від Західної
Європи, що виявляється у релігійному розколі, стало стержнем першого
„Філософського листа” Чаадаєва, поставило питання про необхідність і шляхи його
подолання.
Зверненням поглядів на Захід у
тогочасному російському суспільстві сприяв, так званий „російський лібералізм”,
що виник внаслідок хибної політики царського самодержавства, від якої втомилися
не лише прості люди, а й верхи суспільства.
В Росії появлялось щораз то більше
людей які прагнули єдності з Католицькою церквою. Приходили вони до неї в силу
різних обставин: чи то через власні переконання, чи через діяльність латинських
місіонерів, що поважали східний обряд, чи через конфлікт з традиційним
православ’ям. Саме від них розпочинається епоха пошуку єдності з Римським
престолом із збереженням власної самобутності, обряду та традицій.
Найвизначнішими представниками такого російського греко-католицизму були:
Наталя Сергіївна Ушакова, дуже впливова особа з широкими зв’язками, і до
речі, двоюрідна сестра прем’єр-міністра Столипіна; о. Миколай Толстой, який у
1894 році склав символ віри в Римі перед папою Левом ХІІІ, і заснував у Москві
капличку Людської Божої Матері у якій католицтво прийняв 18 листопада 1894 року
Володимир Соловйов видатний філософ та мислитель; Єлизавета
Волконська, жінка з вищою богословською освітою, друг В. Соловйова, яка
написала два твори „Про Церкву” і „Церковне передання і російська богословська
література”. Їх унікальність полягає у тому, що вони не побудовані на
протиставленні православного і католицького, а на ідеї що, все істино
православне і є католицьким. Цю думку підтверджує М.А. Бердяєв: „Католицьтва
може боятися лише пасивне, мертве православ’я, яке вічно
шукає заступництва влади; православ'я активне, живе не може боятися, може лише
шукати активного воз’єднання у
вселенському
християнстві”.
Незважаючи на всі ці доволі
численні і благородні намагання приблизити Росію до вселенської єдності, вони
досить часто наштовхувалися на надзвичайно сильну протидію як державної влади,
так і римо-католицького духовенства. Оскільки це духовенство, в основній своїй
масі, було представлене польськими єпископами та місіонерами, то самозрозумілим
є і те, що вони намагалися з усіх сил навертати росіян до римо-католицизму,
зневажаючи при цьому притаманний їм східний обряд, в такий же самий спосіб як це
відбувалося на українських землях.
Та все таки, на початок ХХ
століття у Росії, а зокрема у Санкт-Петербурзі й Москві витворилися досить
сприятливі умови для поширення і діяльності справи греко-католицької місії. Хоча
світська інтелігенція різними способами намагалася підтримувати процес
канонічної побудови РГКЦ, все ж таки потрібне було освідчене, і щонайголовніше,
віддане справі духовенство, яке б могло очолити і провадити еклезіальні процеси
на своїй батьківщині. Поштовхом для його формування та становлення, як і для
всієї справи майбутнього екзархату, став український греко-католицький
митрополит Андрей Шептицький.
Шептицький і Російський Екзархат
Найперше потрібно сказати,
що: бачачи „казенне” православ’я у Росії та безвідповідальність ієрархії за долю
своїх вірних, Шептицький мав велике бажання змінити такий стан речей у
Російській церкві, враховуючи, при цьому, культурно – обрядові особливості
даного регіону. По – друге: глибоко усвідомлюючи значення єдності Христової
Церкви митрополит Андрей змагався за єдність рідної церкви у тому вигляді, який
вона мала в часи Київської митрополії. Таке право давав йому титул єпископа
Кам’янець – Подільської єпархії, яка знаходилась на території Російської
імперії. Через це, Шептицький ніс на собі відповідальність за всі знесені
католицькі єпархії, що колись існували, і за їх відновлення. Для втілення
цієї справи в життя митрополит вибрав шлях вказаний пізніше папою Іваном ХХІІІ,
тобто не знизу, а зверху; наставляючи перш за все ієрархію, а тоді залучаючи
вірних до єдності.
Всі ці думки та напрацювання
Шептицький передав папі Пію Х у лютому 1907 року просячи благословення для
початку такої праці, завважуючи, що буде діяти абсолютно секретно, щоб ніхто не
перешкоджав. У відповідь на це прохання папа сказав знаменні слова: „Utere
jure tuo”, але не дав ніякого
документу на підтвердження цих слів. Користуючись таким папським дозволом
митрополит Андрей робить свій перший крок, як правонаступник Київських
митрополитів і 4 липня 1907 року назначає о. Зерчанінова своїм намісником у Кам’янецькій
єпархії. У декреті про призначення були зазначені такі слова: „Коли на аудієнції
Св. Отця ми представили йому нашу справу, Св. Отець усно зволив одобрити цю нашу
думку і утвердити”.
Через рік, у лютому 1908
року, Шептицький знову був у Римі, і просив папу письмово потвердити його
повноваження. Тоді папа на декреті написав такі слова: „Ми все переглянули і
одобрюємо. Ми просимо в Господа великого спасительного благословення достойному
архієпископу, його генеральному вікарію по духовних справах, всім вірним, клиру
і народу і ми даємо їм Апостольське благословення”. Це означало, що Шептицький
став фактичним адміністратором католицьких єпархій східного обряду знищених у
Росії у 1839 і 1975 роках. Це рішення все ж таки, залишалось під великою
таємницею, і право керування ходом подій залишав за собою папа.
Через 8 днів на наступній
аудієнції 22 лютого того ж року, митрополит знов був у папи Пія Х і представив
йому дві пропозиції. Перша – бачення Російської католицької церкви у майбутньому
в вигляді патріархату з найширшою автономією, як Мароніти, але спочатку її
главою повинен бути екзарх, який при успішному становленні патріаршого устрою
віддав би свою владу патріарху. Беручи на себе всю відповідальність за сказане і
за свою майбутню діяльність, як адміністратора Російського екзархату митрополит
Андрей особисто складає перед папою присягу на вірність йому, підписує символ
віри і передає Пію Х. Після цього митрополит просив апостольського
благословення, щоб посвятити навернення Росії під покров Серця Христового. Папа
хотів був зробити це письмово, але Шептицький сказав, що йому досить і усного
благословення на це.
Через рік, папа Пій Х забирає у
митрополита ці документи, все ж зберігаючи і потверджуючи його права ще у 1910 і
1914 роках. Зокрема у1910 році, коли Шептицький приїхав до Риму на аудієнцію до
папи вияснити стан речей, Пій Х сказав: „Підтверджую ще раз всі дані вам
повноваження, але прошу вас не користуватися ними. Але прийде час коли вони вам
послужать”.
У 1914 році на аудієнції,
папа, черговий раз потвердив права митрополита Андрея, а той в свою чергу просив
цих повноважень і для своїх наступників Галицьких митрополитів, але папа сказав:
„Вам – так, я їх даю, нехай вони послужать вам „jure
ordinario e proprio”, але не вашим
наступникам”.
Загалом, на 1914 рік
митрополит Шептицький мав у своєму розпорядженні 13 документів від папи Пія Х,
що потверджували його права на керівництво і провід Російської католицької
церкви, які також визнав 24 лютого 1921 року і папа Бенедикт ХV.
Унікальність цієї ситуації в
якій перебував митрополит Андрей полягала у 3 аспектах.
1). Папа дав митрополиту ці широкі права
ніби не у відповідний час, коли їх неможливо було використати, але саме тут
виявилась справа Божого провидіння.
2). Ці права відповідали повновластії
Київських митрополитів часів Русі і були вручені лише митрополиту Шептицькому,
та не поширювалися на його наступників.
3). Папа Пій Х подав митрополиту Андрею
ці права в особливій формі, без узгодження з Державним секретаріатом, бо це б
викликало велику протидію справі з’єднання поміж кардиналів, а особливо з
сторони польського духовенства.
Отримавши канонічно всі права
та документи Шептицький доручає справу екзархату людині, яка вже довгі роки
готувалася і посвятила всю себе праці для з’єднання Росії з Католицькою Церквою,
а саме: Леоніду Федорову. Той, будучи росіянином і закінчивши студії у Ананії
постійно шукав підтримки своїх ідей, основною з яких була єдність Російської
православної церкви з Апостольським престолом, з точним дотриманням східного
обряду, без латинізації, і прямим підпорядкуванням ієрархії Петровому
Намісникові. Отримавши священичі свячення у 1911 році з рук східного
болгарського католицького єпископа Михаїла Мирова, Федоров розпочинає активну
діяльність для утвердження справи єдності. Врешті решт, після арешту
Шептицького і заслання Федорова у 1917 році, їм вдається зібратися на так званий
„Петроградський собор” і канонічно влаштувати життя російських греко-католиків у
Росії.
Петроградський
собор 1917 року
Користуючись унікальною
нагодою митрополит Андрей скликає у Петербурзі перший собор Російської
католицької церкви. Йому безперечно передувала велика підготовча робота багатьох
учасників у галузях літургіки, канонічного права та інших сфер церковного життя.
Необхідність собору Шептицький вбачав у двох аспектах: потребі канонічного
устрою Католицької церкви в Росії і потребі прийняття літургійних книг для
богослужінь.
11 – 13 липня 1917 року у
Мальтійській церкві в неділю „всіх святих” проходив собор, під час якого
священичі свячення отримав о. Абрикосов. Це був час, про який говорив папа Пій
Х, і саме на правах даних ним Шептицькому базувався цей канонічний, під різними
кутами зору, собор. Присутні на ньому були: митрополит Шептицький, о. Федоров і
ще 8 російських католицьких священиків, а також архієпископ Ропп, єпископи
Цепляк і Боцян та кілька мирян.
На соборі було Шептицький
назначив Федорова екзархом всієї Росії, цей акт підписали всі, навіть
римо-католики. Митрополит хотів відразу висвятити його на єпископа і передати
всі права управління екзархатом з прямим підпорядкуванням Римові, але по
власному проханню о. Леоніда цього не зробив. Також собор прийняв 68 титулів
щодо різних питань, найголовніші з них 1-4 стосуються віри і обряду:
1. Віруємо і визнаємо, що
Вселенський Архієрей, Папа древнього Риму, є видимим главою Церкви і намісник
Христа, Пастир і Вчитель всіх християн, і вважаємо святим обов’язком показувати
йому безумовний послух у всьому.
Собор визнав пошанування священомученика
Йосафата Полоцького (пункт 5); прийнятність постанов перших 7 Вселенських
соборів, а решта соборів лише настільки, наскільки вони звернені чи стосуються
східного обряду (пункт 14); одобрення всіх документів їхньої церкви митрополитом
Андрієм (пункт 21); і інші питання пасторального та богословського характеру.
Шептицький після собору видав два декрети: про назначення екзархом о. Федорова і
про приймання до Російської греко-католицької церкви православних через визнання
Символу віри і причастя Св. тайн.
В підтвердження канонічності
цього собору Римський Апостольський Престіл вніс Російський Греко-Католицький
екзархат до свого „Annuciario”
в перелік католицьких ієрархічних структур.
Після собору митрополит
Шептицький розпочав роботу по легалізації екзарха і його повноважень. У цьому
йому посприяли князь Волконський і Наталія Ушакова, що мали добрі контакти з
міністром внутрішніх справ Георгієм Львовим та обер-прокурором Карташовим. Цих
двоє поважних чоловіків, після представлення їм митрополитом Андрієм документів
отриманих від папи Пія Х, одразу визнали офіційно екзарха з усіма правами.
Розпочинається широка
діяльність о. Федорова, як екзарха в Росії, зростання кількості
греко-католицьких громад, прикладом цього є перехід до католицтва ієромонаха
Потапія і його громади з села Богданівни Харківської губернії. о. Федоров мав
дружні особисті зв’язки з патріархом Тихоном і часто в нього бував у Москві. о.
Леонід так відзивався про патріарха: „Сам він щиро бажав з’єднання, але зробити
нічого не може, так як надто слабкий і не має авторитету, на що жалівся не раз
перед духовенством і мирянами”.
Занепад
екзархату та діяльність РГКЦ у діаспорі
Радянська влада з початку ще
толерувала діяльність греко-католиків, але із зміцненням своєї влади посилювала
терор проти всіх релігійних громад. Найбільшим ударом по РГКЦ були арешти її
екзарха о. Леоніда Федорова. Без нього і без підтримки митрополита Андрея
Шептицького, справи східних католиків у Росії значно погіршувалися. Не можна вже
було говорити про збільшення кількості храмів чи вірних, перед РГКЦ постала
єдина проблема: як максимально зберегти те, що залишилося після комуністичних
погромів і не зректися правдивої віри. Тому шлях який обрали російські
греко-католики, був шляхом мучеництва. Більшість із них були заарештовані і
виселені на Сибір чи на Соловки, деякі були просто знищені, а ще інша частина
емігрувала у західноєвропейські чи американські країни.
Незважаючи на такий стан
речей, навіть у засланні, російські греко-католики твердо відстоювали свою віру.
Вартує згадати про монастир матері Абрикосової, який найдовше проіснував, а
після його розгрому більшовиками, сестри продовжували монастирське життя у
таборах Сибіру. Для радянської влади не важливо було знати і розуміти, хто такі
російські католики, і яка їх ідентичність, всіх однаково називали ворогами
народу і агентами Ватикану. Російський Греко-Католицький екзархат не був
офіційно ліквідований владою внаслідок певного розпорядження чи приєднання, до
послушної вже на той час, РПЦ. Його знищили завдяки шантажу, підступу і терору.
Після смерті у 1935 році екзарха Леоніда Федорова, його місце займає брат
митрополита Андрея Шептицького Климентій. Цей також, як і інші східні католики
був заарештований і помер під час ув’язнення у 1951 році. Тому, вже в 2-ій
половині 50 років можна констатувати відсутність у Радянському Союзі російських
греко-католиків і тим паче якої-небудь їхньої ієрархічної структури. .
Певну тяглість традиції РГКЦ
зберегли емігранти у діаспорі. Багато росіян опиняючись на Заході у нових
життєвих обставинах, а серед них і певних екуменічних тенденцій, приєднувалися
до Католицької Церкви. Нажаль, ці навернення носили спонтанний і
нецентралізований характер, тому екзархат „de
facto” не міг діяти у діаспорі, бо
не було ані власної ієрархії, ані певного лідера, який би зміг об’єднати
російських католиків на еміграції. Те духовенство яке існувало не було
об’єднане, а діяльність екзарха. Натомість, всю опіку над РГКЦ у діаспорі
здійснював, і здійснює до тепер Апостольський Престіл і латинське духовенство,
формально залишаючи поле для діяльності душпастирів, яких випускала у Римі
колегія „Russicum”
заснована у ХХ столітті для підготовки місіонерів до праці у Росії.
Поза тим, російські католики
досягли певних успіхів і у діаспорі. Серед них: засноване у Брюсселі Іриною
Посновою видавництво „Життя з Богом”, заснування досить сильних спільнот у
Парижі, Брюсселі та США та Італії, створення певного інформаційного середовища,
яке допомогло світові ближче ознайомитися із РГКЦ.
Останнім унійним екзархом був
владика Андрей Катков, котрий помер у 1995 році на еміграції з титулом
„Апостольський екзарх Росії” З того часу екзархат РГКЦ, хоча й щорічно
згадується у списку папського „Annutiario”,
але залишається вакантним.
Сучасний стан РГКЦ у Російській державі
Після розпаду СРСР, коли постала
можливість відновлення структури РГКЦ на рідних землях, певне число діаспорних
греко-католицьких священиків приїхали до Росії. Та, нажаль, їх підготовка
виявилася не відповідною потребам місцевих східних католиків, оскільки більше
носила характер латинської духовності і обряду. Тому більшу частину сучасного
духовенства РГКЦ складають священики, які перейшли туди із РПЦ і нововисвячені
отці.
Канонічний та юридичний
статус східних католиків у Росії важко чітко визначити, і саме в цьому полягає
їх основна проблема.
З однієї сторони РГКЦ не
визнається російською владою, як окрема юридична одиниця, тим більше як така, що
не має власної єрархії. Держава трактує її лише у контексті діяльності
Римо-католицької церкви, до юрисдикції якої вона адміністративно належить за
визначенням Апостольської столиці. Отже, РГКЦ у Росії не є офіційною юридичною
одиницею, саме тому, що не має власної ієрархічної структури, а
підпорядковується місцевим латинським єпископам, і тому не може існувати на
іншому рівні окрім парафіяльного.
З іншого боку, старання
російських католиків спрямовані на створення власної ієрархії, яка б розуміла і
поважала цей обряд базуючись на засадах ККСЦ та постанов Петроградського собору
1917 року. На даний час ці процеси гальмуються кількома чинниками.
Найпершим чинником, мабуть,
виступає римо-католицька єрархія, яка не зацікавлена в існуванні паралельної
католицької структури у Росії. За словами о. Сергія Голованова: „Католикам
візантійсько-словянського обряду рекомендовано вести неофіційний спосіб життя,
тобто реєстрація в державних структурах можлива лише в складі римо-католицьких
апостольських адміністратур”. Другим, не менш важливим аргументом, що стоїть на
перешкоді відновленню діяльності екзархату, є внутрішня невпорядкованість
літургійного та духовного життя російських греко-католиків, яка виявляється у
браку духовенства, храмів для богослужінь і напруженістю відносин з іншими
релігійними громадами даної місцевості.
Не секрет, що більшість із близько
1 000 вірних (точне число невідоме) у 5 парафіях і кількох осередках
греко-католиків у Росії складають вихідці та заробітчани з України. І саме вони,
надають посильну особисту та фінансову допомогу духовенству у діяльності. Тому,
як і на початках створення екзархату, Українська Греко-Католицька Церква
залишається для російських католиків східного обряду добрим порадником та
опорою. Небажання ж росіян приходити до католицької церкви східного обряду
обумовлюється всіма вище сказаними причинами і упередженістю, а подекуди й не
скритою ворожістю, до усього католицького як воно показується у вченні
традиційного російського православ’я.
Найбільш активні священики РГКЦ в
Росії о. Сергій Голованов, ігумен Філіп Майзеров та ще кілька отців,
зібрались на молитовну зустріч восени 2004 року з наміром облаштувати життя
екзархату. Вони обрали в.о. екзарха о.Сергія Голованова і надіслали
листи-звернення до Папи та православних братів, що викликало неоднозначну
реакцію у структурах Римо-католицької церкви та серед вірних і духовенства РГКЦ
у діаспорі.
Підсумовуючи цей стислий огляд про
Російську Греко-Католицьку Церкву, хочеться відзначити ще один найважливіший
момент, який завжди залишався основою і пріоритетом життєдіяльності та поступу
вперед цієї спільноти: це щире бажання єдності Христової Церкви та глибока
самопожертва та любов до рідної землі і обряду, яка виявляється у працях усіх
без винятку її подвижників та вірних.
Залишається вірити та просити
Господа, щоб Він дав людям силу зламати і відкинути усяке нерозуміння та
ворожість один до одного та явитися перед Ним одним стадом під проводом
Вселенського Архієрея!
Джерела
1. Е.Н. Цимбаева, „Русский католицизм:
забытое
прошлое российского либерализма”, Москва,. 1999.
2.
Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. – Т. III Митрополит Андрей
Шептицький і греко-католики в Росії: Львів: Видавництво УКУ. 2004..
3.
Диакон Василий, ЧСВВ. Леонид Федоров, жизнь и деятельность. Рим. 1966.
4.
http://www.byzcath.ru
5.
http://vselenstvo.com
6.
http://vselenskiy.narod.ru
7.
http://www.krotov.info
8.
http://www.byzantinecatholic.org
9.
Особистий архів священника Сергія Голованова.
Львів,
2006 р. |
|
